«Одним словом, жизнь его уже коснулась тех лет, когда все, дышащее порывом, сжимается в человеке, когда могущественный смычок слабее доходит до души и не обвивается пронзительными звуками около сердца, когда прикосновенье красоты уже не превращает девственных сил в огонь и пламя, но все отгоревшие чувства становятся доступнее к звуку золота, вслушиваются внимательней в его заманчивую музыку и мало-помалу нечувствительно позволяют ей совершенно усыпить себя».
Про меня?
Про меня.
И лет жизнь коснулась. И чувства отгорели. И никакого тебе огня и пламени, а одна только зола бывших дерзаний и терзаний, взлетов и полетов во сне и наяву. А золото на счетах и кредитных карточках звенит себе потихоньку, усыпляя и одурманивая. Не очень-то много его, золота, хотелось бы побольше, но кое-что звенит же, не сравнить с тем, что было лет каких даже десять назад, когда ни про какие тысячи в свободно конвертируемой валюте никогда и не мечталось.
А самое-то страшное, что «полет нормальный», что эта заманчивая музыка на мотивы, намурлыканные Гобсеком и скупым рыцарем, для души действительно намного приятней, чем бунтарские рок-н-рольные напевы семидесятых «оттуда» и восьмидесятых «отсюда».
Может, «честь безумцу, который навеет человечеству сон золотой»?
Стоп!
Но если эти слова все-таки что-то пережимают где-то там в душе, откуда слезы идут, если при чистосердечном признании о всей приятности музыки пиастр и дублонов, кредиток и кредитов все-таки что-то в этой душе скромно заказывает другую музыку (правда, нечем ему переплатить эти пиастры и дублоны), значит… все может повернуться вспять? Значит, и в эти лета, которых жизнь уж куда как надежно коснулась, все-таки может прикосновенье красоты развеять чары прагматики, может могущественный смычок дойти до всей души целиком и разбудить ее всю, без остатка, чтобы она проснулась ото сна душой цельной, в одном экземпляре, а не такой двоедушной или двадцатидушной, как она есть сейчас, во сне своем? А если может душа это все услышать и так ее могут эти слова прищемить, то не проснулась ли она уже?..
…Пискнуло из компьютера полученное письмо в рабочей папке. Это письмо надо было сразу читать, на него надо было сразу отвечать и сразу надо было им заниматься…
«Ладно, потом додумаю, когда разберусь с работой. А пока „поспим“ еще немного. Некогда пока вставать. Поспи, душа. Дела, родная!» | «Одним словом, життя його вже торкнулося тих літ, коли все, що дихає поривом, стискається в людині, коли могутній смичок слабкіше сягає душі й не обгортається пронизливими звуками коло серця, коли дотик краси вже не перетворює незайманих сил у вогонь та полум'я, але всі почуття, відгорівши, стають доступніші звуку золота, уважніше дослухаються до його манливої музики й мало-помалу нечутно дають їй зовсім приспати себе.» Про мене? Про мене. І літ життя торкнулося. І почуття відгоріли. І жодного тобі вогню та полум'я, самий лише попіл колишніх дерзань і терзань, зльотів і польотів уві сні та наяву. А золото на рахунках і кредитних картках дзеленчить собі потихеньку, присипляючи й одурманюючи. Не дуже вже й багато того золота, хотілося б більше, але ж дещо таки дзенькає, не порівняти з тим, що було яких десять навіть років тому, коли ні про які тисячі у вільно конвертованій валюті ніколи й не мріялося. А найстрашніше ж те, що «політ нормальний», що манлива ця музика на мотиви, які намугикали Гобсек і скупий лицар, для душі таки ж набагато солодша за бунтарські рок-н-рольні наспіви сімдесятих «звідтіля» і вісімдесятих «звідсіля». Може, «честь безумцю, що навіє людству сон той золотий»? Стоп! Але якщо ці слова все-таки щось передавлюють десь там у душі, звідки сльози течуть, якщо, хоч і признаєшся в приємності музики піастрів і дублонів, кредиток і кредитів, усе-таки щось у цій душі скромно замовляє іншу музику (щоправда, нічим йому переплатити ці піастри з дублонами), отже... усе можна повернути назад? Отже, і в ці літа, яких життя вже ой як надійно торкнулося, все-таки може дотик краси розвіяти чари прагматики, може могутній смичок дійти до всієї душі цілком і розбудити її всю, без останку, щоб вона прокинулася від сну душею цілісною, в одному примірнику, а не такою двоєдушною чи двадцятидушною, яка вона зараз, уві сні своїм? А якщо може душа це все почути і так її можуть ці слова прищемити, то чи не пробудилася вона вже?.. ...Пікнув із комп'ютера отриманий лист у робочій папці. Цього листа треба було відразу читати, на нього треба було відразу відповідати і відразу треба було ним займатися... «Гаразд, потім додумаю, коли розберуся з роботою. А поки що „поспімо” ще трошки. Ніколи ще вставати. Поспи, душе. Справи, рідненька!»
|