Коли моя дружина сказала мені, що вагітна, я відчув напад нудоти, як це буває, коли шугонеш донизу на «американських гірках». Я був схвильований, так, але… о, Господи. Батьківство – це, все-таки, для батьків.

Отож я стою, витріщивши очі і обливаючись холодним потом, схожий на героя невдало намальованого коміксу, в повітрі довкола моєї голови рояться знаки питання, а я намагаюся підготувати себе до всеохопного піклування про ще одне, на додачу до мого кота, живе створіння і до повної відповідальності за нього. Я відповідаю за те, щоб ця маленька людська істота, коли виросте, не перетворилася на справжнє чудовисько. Якщо дитина виявиться нездатною і двох слів докупи зв'язати – моя вина. Якщо малюк не зможе знайти на карті Люксембург, я буду винен в тому, що не дав йому кращої освіти. Знадобиться лікарська допомога, і, звичайно, це теж на мою голову. Стільки можливостей зробити що-небудь не так!

Я пригадую той день, коли мій батько посадив мене і взявся незграбно розповідати про пташок і бджілок; це були, можливо, найбільш нестерпні та бентежні півгодини і в його, і в моєму житті. Я не можу вчинити так з іншою людиною.

Та можливо, я надто забігаю вперед. „Я з цим впораюсь, – кажу я собі, – я буду чудовим батьком. Моя дитина виросте всебічно розвиненою, освіченою, чесною, „громадянином світу”, і не буде ніяковіти за мене”.

А тоді я уявляю собі малюка, ще у затишку лона моєї дружини, як він раптом відкриває око, стривожений думкою, що зненацька прийшла йому в голову: „Що, коли мій тато не зможе з цим впоратись?”

Коли дружина сказала мені, що вагітна, в мене виникло те саме відчуття, що буває, коли летиш униз з американських гірок і здається, що серце от-от вистрибне з твоїх грудей. Так, я зрадів, але... Боже мій! Батьківські обов'язкі... Я – батько?!

Мабуть, в цей момент я був схожий на кота Тома після чергової витівки Джеррі – очі на лобі, піт ллється струмками, і знаки питання кружляють над головою. А сам я намагаюся звикнути до думки про те, що мені доведеться піклуватися про іншу живу особу, окрім мого папуги, і нести за неї повну відповідальність. Я відповідаю за те, щоб ця маленька істота виросла і не стала повним чудовиськом. Якщо дитина виросте непристосованою до життя – це моя провина. Якщо дитина не зуміє відшукати на карті Люксембург, я буду винний у тому, що не зміг дати їй належну освіту. А ще діти інколи хворіють, і турбуватися про лікарів також доведеться мені. Стільки можливостей потрапити в халепу!

Я добре пам'ятаю той день, коли батько посадив мене поруч і спробував розповісти мені про те, що немовлят приносить не лелека. Мабуть, це були найбільш тяжкі та незручні півгодини і в його, і в моєму житті. Я просто не зможу зробити такє з іншою живою істотою.

Може я занадто рано почав хвилюватися? Я зможу зробити все це, кажу я собі, я буду чудовим батьком. Моя дитина виросте вихованою, всебічно ерудованою, освіченою, і стане видатним громадянином світу. Моя дочка чи син не зможе дорікнути своєму батькові.

І раптом я уявляю собі немовля, яке поки що перебуває у повній безпеці в животі моєї дружини, але раптом розплющує перелякані оченята, коли до його маленької голівки приходить раптова думка: "А якщо тато не зможе?"

Коли дружина сказала мені, що вагітна, мені перехопило дух, немов я увійшов у штопор на американських гірках. Чудово, але... ох! Виховання чад – це справа батьків.

І ось я стою із виряченими очима, обливаючись потом, а навколо моєї голови юрмиться хмарка знаків запитання – ну тобі персонаж із поганенького мультика. Я силкуюся опанувати себе, готуючись прийняти повну відповідальність за життя ще одного живого створіння, окрім моєї кішки. Адже то я повинен буду слідкувати, щоб мала істота не перетворилася у чудовисько, коли виросте. То я буду винний, якщо моя дитина виросте непристосованою до життя. І якщо вона не віднайде на мапі Люксембург – це означатиме, що це я не зміг навчити її. Діти часто хворіють – отже, на моїй шиї буде ще й лікування... Скільки можливостей оступитися!..

Пам’ятаю, як колись мій тато, усадовив мене i взявся незугарно розповідати про пташок та бджілок; ті півгодини були, мабуть, найнестерпнішими і найганебнішими для нас обох. Я сам ніколи не зможу так поступити с іншою людиною.

Може, я занадто забігаю уперед, але я знаю: я буду чудовим батьком. Моя дитина ростиме рум’яною та повнощокою, отримає добру освіту і стане гідним громадянином світу; у моєі дитини не буде причин ненавидіти мене.

Але тут я уявляю собі, як моє маля, що затишно зачаїлося у лоні моєї дружини, збентежено розчахує оченята від думки, яка зненацька прошила його: «А ну ж мій татко не упорається?»

В ту саму мить, коли моя жінка повідомила, що вона вагітна, у мене з’явилось відчуття того, що шлунок скрутився в тугий клубочок, як це трапляється під час спуску на „американських горках”. Певна річ, я був радісно схвильований, але...Божечко правий. Батьківство – це така справа, що потребує саме батьків, аж ніяк не менше.

Оце так я стояв, кожне око в мене було завбільшки з шар, піт рясно покропив обличчя, а своїм виглядом я був схожий на погано змальовану карикатуру, зі знаками питання навколо моєї бідної голови – щоб наголосити, який я безпорадний, та намагався збагнути, як підготуватись до того, щоб взяти на себе цілковиту турботу та відповідальність за іншу живу істоту, не рахуючи мого кота. Від мене залежить, щоб ця крихітка не перетворилась на виродка, коли стане дорослою. Стане ця дитина тягарем на шиї в суспільства – це моя провина. Якщо це дитинча не зможе показати Люксембург на карті світу, знов таки я буду винний, тому що мав надати кращу освіту. Ці діточки потребують психологічної підтримки, і це, без сумніву, буде моїм обов’язком також. Так багато можливостей заблукати на дорозі життя!

Я пам’ятаю той день, коли мій батько запросив мене сісти поруч, і розповів мені про пташок і бджіл; здається, що це були найважчі та найскрутніші півгодини в житті нас обох. Я не можу заподіяти таке іншій людській істоті.

Ймовірно, що я „лізу поперед батька в пекло” зі своїми побоюваннями. Я кажу собі – я можу це зробити; я буду чудовим татусем. Моя дитина виросте гармонійно розвинутим, освіченим, гідним поваги громадянином, і мій син або донька не зненавидять мене.

І тут я уявив, що малюк, який все ще в цілковитій безпеці знаходиться в животі моєї жінки, раптом відчинив із тривогою оченята, тому що несподівана думка збентежила його або її мозок: «Що, коли мій тато не впорається?»

Коли жінка сказала мені, що чекає на дитину, я почув себе млосно; відчуття було таке ж, яке зазнаєш, коли стрімливо падаєш в американських гірках. Звичайно, я був приємно схвильований, але … о Господи, адже батьківське виховання – це доля батьків.
І в такому остовпінні я застиг, витріщивши очі й обливаючись потом, наче погано намальований персонаж якогось коміксу, зі знаками питання, що парили над головою, поки намагався підготувати себе до відповідальної ролі головного опікуна над іще однією живою істотою, опріч мого кота. На мені лежить відповідальність, аби ця людинка благополучно виросла, не ставши при цьому абсолютним монстром. Якщо маля обернеться соціальним дебілом, – вина буде моя. Якщо дитинка не зможе відшукати на мапі Люксембург, – знову звинувачуйте мене за те, що не дав нащадкові кращої освіти. Знадобиться втручання медиків – і, звичайно ж, це також ляже на мої плечі. А яка маса можливостей для поворотів не в той бік!
Я пам’ятаю той день, коли батько посадовив мене і став незграбно розповідати мені про пташок та бджілок; то були, мабуть, найбільш нестерпні й незручні півгодини для нас обох. Я не бажаю піддавати такій же екзекуції іншу людську істоту.
Можливо, я трохи випереджаю події. Я цілком зможу з цим справитися, кажу собі; з мене вийде чудовий батько. Моя дитина буде вихована зразковим, освіченим, всебічно здоровим громадянином чи громадянкою світу, і не стане мене ненавидіти.
А відтак мені здалося, як це маля, все ще в безпечних межах материнської утроби, раптом відкриває занепокоєне óчко, коли його чи її мозок проймає думка: «А що, як мій татусь просто не зможе з цим упоратись?»